Ми, учні Юхнівської філії, члени літературної студії «Світанок», хочемо розповісти коротеньку історію життя односельця, випускника нашої школи Каплю Віталія Петровича, який залишився навічно тридцятидвохрічним весельчаком, взірцем для наслідування усій молоді і не тільки…. Герой! Енергійний красень! Воїн-захисник!
В сільській родині колгоспників 14 червня 1990 року народився майбутній герой. Садочок, Юхнівська дев’ятирічка, а потім і навчання в училищі пройшли як і в усіх людей Віталикового віку. Завжди усміхнений, багатий на різні вигадки та «шкільні подвиги». Вчителі часто згадували його рішучість, витримку, доброзичливість та уміння своєчасно прийти на допомогу. Ніхто краще та швидше за Віталія не міг розпалити вогнище на туристичному зльоті. А вже як в’язав та розв’язував вузли, ви навіть уявити собі не можете! Достатньо було обмовитися за якийсь конкурс чи змагання, Віталій зразу ж включався в організацію того чи іншого заходу. Своєю енергією хлопець заполоняв простір навколо. Був відмінним лідером серед учнів школи.

Його активність проявлялася у всьому: легкоатлетичні змагання – Віталій, шашки і шахи – Віталій, організувати зустріч з учнями сусіднього села також умів, як ніхто. Хорошим був спортсменом! І на районних змаганнях без нього не обходилося. І з училища, в якому навчався на пасічника, неодноразово приходили листи-подяки батькам. Роки були яскравими, щирими.

В селі Віталій був серцем молоді. Таким – молодим, вродливим і добрим, що кожен хотів мати такого вірного товариша, кожен знав, що в його товаристві лиха не станеться. Любив хлопець свою пасіку, воркував біля бджілок, як коло малих дітей. І рибалити умів, знав навколишні водойми як свої п’ять пальців. Часто був Водяним на святі Івана Купайла. Доброю був людиною, хорошого сина зростили батьки!

Віталій любив життя, Україну, міряв про краще майбуття своєї держави, будував плани, хотів одружитися, і господарство й машина дісталися від бабусі й дідуся, і пасіку чудову завів… Тільки жити, мріяти, ростити діток…
Та жорстока війна обірвала всі мрії та сподівання… Коли Віталій отримав повістку, відразу ж пішов до військомату. Це був травень 2022 року, а вже на початку червня він був зарахований до 79 ОДШБР та відправлений в найгарячішу точку воєнних дій – на Луганщину. Разом з Віталієм призвався і Сабадин Олександр з Росави, разом пройшли навчання, разом і воювали пліч-о-пліч.

Зарекомендував себе сміливим та чуйним воїном. Пізніше, один із друзів Віталія, Іван Ужва, розказував, що в бригаді хлопця називали «хохлом», тому що він один з небагатьох розмовляв українською мовою. «Ми називали його «хохол», я був разом з ним, коли він став Героєм!» – писав Іван під фото із співчуттями. А Героєм Віталій дійсно був! В бригаді розповідали, що його поважали за відважність та зібраність. Посилали воїна часто в розвідку, тому що хлопець мав талант орієнтуватися на місцевості, був розсудливим та сміливим. Виконував завдання успішно та вчасно. І не одну перемогу й поразку пережив на воєнних позиціях!

9 липня 2022 року, зранку, Віталій, як завжди це робив щодня, не подзвонив до матері. Командування частиною сповістило, що він не повернувся з бойового завдання… І не тільки він… Того дня ворог ще з раннього-ранку почав обстрілювати бойові позиції. Чотири дні гірких пошуків і переживань… Та нарешті лиха звістка сколихнула все село: в результаті артилерійського обстрілу, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Білогорівка Луганської області російський окупант обірвав життя нашого односельця Віталія Каплі. Перестало битися серце Воїна-визволителя, Героя, який щоденно діями та вчинками доводив свою любов до Батьківщини, до родини, до життя.
Гірким болем трагічна вісточка озвалася в серці кожного мешканця села Юхнів. . Кривава війна без жалю забрала життя безстрашного сина України. В тім бою загинув і найкращий побратим Віталія – Сабадин Олександр.

Якби ж ви знали, так хотілось жити.
Я ангелом піднявся на світанку.
Не всиг нічого навіть зрозуміти.
Не думав, що цей бій буде останній…
Відважний, сміливий, відданий син свого народу, протистояв ворогові
на полі бою до останнього.
Чому в цей час серед земного раю,
Згасають в битвах молоді життя?!
Напевно, долю все ж не вибирають…
Прекрасне літо…та, таке сумне…
Ми віримо – герої не вмирають…
Але ж життя у кожного – ОДНЕ!
Немає прощення Росії за кров, сльози і горе наших людей, нашої землі. Бог забирає кращих. Війна не має жалю… Кажуть, у кожного, хто віддає своє життя за інших, смерть свята. Їхні душі зразу йдуть до неба, до Господа. Згасла ще одна зірка на небесах, не встигнувши розгорітися наповну…
Гірко ридає мати, щемно квилить земля-матінка, оплакуючи дітей своїх… Лазарєв Михайло, студент Харківського національного університету так пише про втрати на фронтах кровавої війни:
Не плачте, сиві матері,
Ви народили нам героїв.
Лютневий вітер на зорі
усе загоїть.
все загоїть.
Не плачте, сірі небеса,
Але не дайте нам померти!
Холодна дощова сльоза
не зможе стерти,
все зітерти.
Не плачте, постріли рушниць.
Вам не убити силу духу!
Погасне все, але зіниць
вогонь не стухне,
вже не стухне…
Учні Юхнівської філії відвідують могилу Героя,
віддаючи шану молодому захиснику та поклялися бути гідними
подвигу односельця.

Слава нашим захисникам та захисницям! Слава Україні!
Слава незламному народові, мужністю якого сьогодні захоплюється
увесь світ! Ваші імена — в наших серцях.
Схиляємо свої голови в пошані перед пам’яттю бійців, полеглих за
вільне майбутнє України. Українській державі – Слава!
Героям нації – Честь! Полеглим за волю – вічна пам’ять!